Для Рисят

Березень. Стамбул. Травень

Рік тому довелося зафотошопити себе на фоні Блакитної мечеті — заброньований переліт та відпочинок було скасовано. Корона трапилась швидко і без шансу, принаймні для мене, відреагувати на неї більш адекватно. Було важко ламати плани, закрившись вдома. Але вже цієї весни Стамбул став для мене реальністю. Озирнулася назад, згадала цю весну — було насичено… Аж до смикання ока.

Свято весни у садочку. Впевнена на всі 100, що все під контролем. Тим більше — немає часу та сил все готуватися ввечері. Ранок. Ось білі колготки. Одні? Ось білий гольф. Один? Перерила все. Це зі мною вперше…

– Давай відведу дітей в садок, а ти швиденько щось купиш, — швидке рішення від нашого тата. Добре, коли в родині лише один панікер.

– Це не мої білі колготки. Мої у шафі, — каже Богдан, збираючись на свято.

– У якій шафі?

– У садку. І кофта теж. — Радію, що забула один комплект у садочку після попереднього свята. Хоча чому тут радіти?

Зібралися. Тато на розвозі. Дітей в садок. Мене в офіс. Їдемо.

– Знаєш, у деяких дітках на шафах білі сорочки висіли, на вішалках, напрасовані… У когось навіть у зачохлені костюмчики, — посміхається.

– Ясно, — видавлюю з себе.

– У нас теж все під контролем. Я знайшов у шафі м’ятий гольф Богдана, — тепер уже сміється…

– Як м’ятий? А ну логічно, — ком в горло вже підкатує.

– Не хвилюйся. Наталія Геннадіївна обіцяла попрасувати… Зате чистий!

Їду мовчки. Мовчки і з авто виходжу. Забігаю в офіс — падаю на стіл, плачу. Швидко заспокоююсь — скоро прийдуть сусіди.

Приходять всі. Розповідаю. Люди жартують:

– Мать-активістка — горе в сім’ї, — люблю такі жарти… Ну смішно ж. Чого плакати?

Дивилась неймовірний виступ свого улюбленого бенду раз 50. Ну гарні ж. Тільки в сорочках, а не в білих гольфах. Не стала питати вихователей. Напевно, вони звикли до нас за цей час.

Такий собі початок весни насправді… Як і весь березень — у вогні. Пожежі скрізь, по всім фронтам. Все думала, як дожити до квітня. Там — з подругами в Стамбул. Батькам сказати боюсь! Бо що люди подумають, #яжемать. Знає лише чоловік – він оплачує. Але і завжди з розумінням.

– Ти така молодець, що дозволяєш собі відпочити від всіх із легкістю, — каже моя багатодітна невістка щоразу після мого повернення з таких турне.

– Ну, не зовсім з легкістю, — зізналася я цього разу.

Вперше я поїхала на дівич-вечір, коли дітям було 2,5. Час у колі подруг — це кожного разу кайф. Але зважитися на це завди складно.

– Скажу мамі, що мене не буде 5 днів, а виліт у понеділок, — подумалось у п’ятницю ввечері. — Та вже пізно, чого турбувати зайвий раз. Можна і завтра.

Завтра настало. Богдан плаче через біль в нозі. Причини незрозумілі. Погане самопочуття у чоловіка. Причини незрозумілі. Російські війська на кордоні. Наслідки незрозумілі. Сценарії розвитку подій в моїй голові — найгірші. Ніхто, крім чоловіка і дітей, не знає про виліт у понеділок.

– Я залишаюся вдома, — виходжу з офіційною заявою до родини.

– Ти знову? — чоловік посміхається. — Не видумуй. Збирай вже валізу. Ми впораємось.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Стамбул трапився з нами миттю, як і квітень. Цей місяць знову, як у тумані. На початку травня захотілось написати щось красиве до Дня матері. Згадала про білі гольфи — перехотілося. Допис до Дня перемоги — теж прольот. Тут серйозна підготовка потрібна, із доступом до архівів. Але туди через карантинні обмеження — зась. Так і травень закінчується…

І в цьому весняному хаосі якось я подумки повернулась до тогорічного інсайту про подорожі. “Подорожі важливі, але не вони нас роблять щасливими”: такого висновку можна дійти тільки в умовах повної самоізоляції 🙂 У посткарантинному світі все трішки по-іншому…

 

Запрошуемо до спілкування

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.